Новини міста (5289)

18 травня 1944 року розпочалася операція з депортації кримських татар, в результаті якої було виселено 180 014 осіб. Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тис. кримських татар. У цей день – День боротьби за права кримськотатарського народу – вшановуємо пам’ять жертв цього злочину. 

Депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, – один із страшних прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернутися до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була визнана незаконною та злочинною.

Анексія Криму Російською Федерацією у лютому 2014 році актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Вже 20 березня Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1140-18 «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнавала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.

21 квітня того ж року був підписаний Указ Президента РФ № 268 «Про заходи щодо реабілітації вірменського, болгарського, грецького, кримськотатарського та німецького народів і державну підтримку їх відродження та розвитку», в якому фігурували псевдопрагнення до «відновлення історичної справедливості», «національно-культурне і духовне відродження» та «забезпечення захисту прав і законних інтересів».

У реальності ж нова «влада» Криму вперше в новітній історії заборонила проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя, тож 70-і роковини депортації кримські татари були змушені відзначати в місцях компактного проживання в оточенні загонів поліції у супроводі гелікоптерів. Водночас лише упродовж першого року по анексії 2014 року більше 150 кримських татар були піддані «вибірковому правосуддю», 21 – зник без відома або був убитий, а Меджліс позбавлений як будинку, так і можливості вести діалог із державними органами «Республіки Крим». Доводиться констатувати, що на п’ятому році анексії АР Крим переслідування кримськотатарського народу окупаційною адміністрацією лише посилилося.

У таких умовах, вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

Верховна Рада України Постановою від 12 листопада 2015 року № 792-VIII «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» визнала депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу, 18 травня в Україні встановлено Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Українським парламентом заявлено, що системний тиск на кримськотатарський народ, репресії громадян України за національною ознакою, організація етнічно і політично вмотивованих переслідувань кримських татар, їхніх органів, таких як Меджліс кримськотатарського народу та Курултай кримськотатарського народу, на тимчасово окупованій території України з боку державних органів Російської Федерації, починаючи з дати початку тимчасової окупації, є свідомою політикою етноциду кримськотатарського народу.

У 2016 році Верховною Радою України перейменовано 75 одиниць адміністративно-територіального устрою АР Крим та м. Севастополь, назви яких містили символіку комуністичного тоталітарного режиму. За рекомендацією Українського інституту національної пам’яті переважній більшості перейменованих населених пунктів повернуто історичні кримськотатарські назви, що стало практичною реалізацією передбаченого статтею 3 Закону України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» забезпечення Державою права депортованих осіб на повернення історичних назв населених пунктів, що були перейменовані за часів СРСР у зв’язку із здійсненням депортації.

Більше дивіться за посиланнями:

http://www.memory.gov.ua/news/18-travnya-den-pamyati-zhertv-genotsidu-krimskotatarskogo-narodu

https://www.facebook.com/UKRinMalaga/videos/2019584121630498/

За повідомленням відділу з питань внутрішньої політики

Шановні військовослужбовці!

Щиро вітаю офіцерів, прапорщиків, сержантів і рядових, ветеранів військової служби із професійним святом – Днем резервіста України.

Сьогодні на території нашої громади продовжується нарощування спроможності резерву шляхом вдосконалення набутих резервістами військових навиків на навчальних зборах. Роменські резервісти, загартовані в боях із російським агресором, не раз підтверджували свою готовність захистити Батьківщину.

Це свято громадян, які сумлінно виконують свій конституційний обов’язок, проявляють відвагу, героїзм і стійкість під час захисту незалежності та територіальної цілісності України, і сьогодні знаходяться у готовності в будь-який час знову стати до лав українського війська. Важко переоцінити вашу роль у даній справі.

Переконаний, що ці важкі для нашої країни останні роки загартували нас із вами та об’єднали святою вірою у непереможний народ і єдність нації заради майбутніх поколінь.

Ви – справжні герої України, приклад патріотизму та любові до рідної землі.

Бажаю вам, шановні резервісти, миру та добра, здоров’я та родинної злагоди, щастя і нових звершень у благородній справі служіння Україні та її народові!

Слава Україні!

З повагою міський голова Олег СТОГНІЙ

Урочище Сандармох… Ця карельська назва стала одним із синонімів злочинів тоталітарного режиму. За сфабрикованими «справами», без слідства і суду із жовтня 1937 р. до лютого 1938 р. особлива Трійка УНКВС по Ленінградській області прирекла до розстрілу 1825 в’язнів, які відбували покарання на Соловках. Найбільшу групу – 1111 осіб, розстріляли в урочищі Сандармох. Розстріли здійснювалися 27 жовтня, 1-4 листопада 1937 року.

Серед розстріляних були і наші земляки: Василь Волгай, уродженець Ромен, асистент з курсу історії народів СССР у Вологодському педінституті; Георгій Волков,  уродженець с. Малі Бубни, екскурсовод Товариства політкаторжан і засланців, проживав у Москві; уродженець Ромен, Пясецький Мирон (Меїр) Фадійович, колишній «меншовик», лікар.

Серед розстріляних 3 листопада 124 ув’язнених були Микола Зеров, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний… Жорстоко розправилися того дня кати ще з одним уродженцем Роменщини – Аркадієм Барбаром.

Народився Аркадій Олексійович  у родині українських поміщиків Олексія і Дарини Барбарів у с. Попівщині 1879 року. Після закінчення медичного факультету Київського університету ім. Святого Володимира  здобув ступінь доктора медицини, спеціалізувався на внутрішніх хворобах. Під час І-ї світової війни служив полковим лікарем Київського військового госпіталю, Але окрім улюбленої справи, як і значна частина тогочасної української інтелігенції, брав активну участь у політичному житті, був у партії українських соціал-демократів.

З 1918 року його основна і політична діяльність тісно переплітається з долею молодої держави. Під час Гетьманату Барбара призначено віце-директором департаменту здоров’я, а за правління Директорії він стає  директором департаменту здоров’я, де  докладає багато зусиль для організації служби охорони народного здоров’я. Йому була не байдужа доля пересічних пацієнтів. Він стає одним із працівників Червоного Хреста, що організований в Україні у квітні 1918 року. Лікуючи поранених та хворих на тиф солдат-більшовиків, яких кинуло напризволяще їхнє відступаюче командування перед денікінською навалою, лікар Барбар дотримався клятви Гіппократа; природня інтелігентність та гуманізм переважили політичні погляди.

Після поразки УНР залишився у Києві, де й надалі займався вивченням внутрішніх хвороб на кафедрі Київського медичного інституту. 1922 року доля зводить його з академіком Миколою Стражеско, у якого він працює старшим асистентом. Як один із найкваліфікованіших терапевтів Аркадій Барбар вимушений лікувати партійних та громадських діячів тогочасної України, що пізніше використають проти нього .

Далі він – у комісії Медичної секції ВУАН, де працює над створенням медичного термінологічного словника. Ця робота вимагала високого професіоналізму, знання української мови, а якщо вважати, що це був чи не перший український медичних словник, то й введенню у  практику української термінології.

22 березня 1929 р. Аркадія Олексійовича обрано до складу президії Медичної секції ВУАН, яку тоді очолив академік Д. Заболотний. Це було останнє призначення  в його успішній діяльності медика-науковця. Вже у серпні цього ж року його та значну частину ВУАНівців заарештували за сфабрикованою справою «ворожої організації» «Спілка визволення України”. Як писали тодішні газети: «медична група СВУ виділялася своєю особливою терористичною люттю». Їх звинуватили у невірному лікуванні пацієнтів-комуністів, що б могло спричинити смерть.

Ярослав Ганіткевич  у книзі «Українські лікарі-вчені першої половини 20 століття та їхні наукові школи» писав про перебування лікарів під вартою під час процесу СВУ в Харкові: «Аркадій Олексійович Барбар, прекрасний лікар, великий жартівник, дотепник, заводіяка, співака. У нього був чудовий баритон. Григорій Холодний співав тенором, другим тенором, у сліпого полтавця Товкача (оборона назвала його «в квадраті сліпцем – фізичним і політичним») в тюрмі прорізався високий тенор, і Чехівський (священик з Києва, засуджений і розстріляний енкаведистами в 1937 р.) мав голос. І в загальній камері після суду утворився квартет української професури – заслухаєшся! А пісні, які пісні! Все про велику воленьку та про неволеньку, – їх на неньці Україні ще з часів татарви сліпі кобзарі наспівали на багато-багато прийдешніх поколінь, до страшного суду вистачить».

19 квітня 1930 р. Верховний Суд УРСР засудив А. Барбара за статтею 54/2 та 11 Кримінального кодексу УРСР на 8 років тюремного ув’язнення та 3 роки позбавлення прав.

Покарання він відбував на Соловках, в одному з найжорстокіших таборів ГУЛАГу, де його тримали в одному зі спецізоляторів «Савватьєво». У концтаборі добровільно надавав медичну допомогу як ув’язненим, так і охоронцям, за що був звинувачений у продовженні контрреволюційної діяльності й трибуналом НКВС Ленінградської області (за півроку до закінчення сроку ув’язнення) 9 жовтня 1937 засуджено до смертної кари.

Онучка Аркадія Олексійовича Барбара, Наталія Сергіївна Барбар, люб’язно надала Роменському краєзнавчому музею фотокопії та поділилася родинними переказами про дідуся. Хоча, як у багатьох сім’ях репресованих у радянський час, такі історії мало розповідали дітям. Як говорить пані Наталя, вона дізналася  про життя свого предка, коли була студенткою і збиралася у туристичну поїздку до Соловецького монастиря. А пізніше, подробиці сімейної трагедії їй розповів батько вже перед самою смертю 1989 року.

Вона переповіла нам про особисте життя Аркадія Олексійовича. Перший шлюб його був невдалим. Дружина залишила з ним двох синів, Олексія та Юрія, які в майбутньому стали військовими лікарями. Вдруге, Аркадій одружується із Ксенією Поспєловою, лікаркою, у шлюбі з якою народилися дочка Тетяна (померла в дитинстві) та син Сергій.

Натомість, Наталія Сергіївна, хотіла більше б дізнатися про своїх предків, що проживали у с. Попівщині. Можливо, у селі ще залишилися родичі Барбарів чи старожили, які пам’ятають місце, де стояла садиба або покажуть захоронення на місцевому цвинтарі. Цікаві будуть і сільські перекази пов’язані з цією родиною. Якщо хтось може поділитися такою інформацією, просимо звертатися до Роменського краєзнавчого музею.

За повідомленням Роменського краєзнавчого музею

Відбулися установчі збори з формування складу Молодіжної ради при Роменській міській раді. Учасників привітали міський голова Олег СТОГНІЙ, заступник міського голови Олена ЮРАКОВА та депутат Роменської міської ради Юлія ШПОТА.

36 кандидатів на членство в зазначеній організації презентували своє бачення діяльності молодіжного консультативно-дорадчого органу в нашій громаді. Молодь поділилася  цікавими планами, креативними ідеями та проєктами.

За результатами голосування сформовано перший склад Молодіжної ради у кількості 25 членів та її резерв.

Ініціативна група з формування складу Молодіжної ради при Роменській міській раді

Згідно телефонограми Сервісного центру «Філії Роменський РЕМ», доводить до відома громадян, що в зв’язку з виконанням ремонтних робіт на лініях електропередач, буде тимчасово припинено електропостачання по вулицях міста, а саме:

17 травня з 9-00 до 16-00  – вул. Космонавтів;

18 травня з 9-00 до 16-00 – вул. Западинська (у бік ж/д мосту).

Просимо вибачення за тимчасові незручності.

День пам’яті жертв політичних репресій — щорічний національний пам’ятний день в Україні, що припадає на третю неділю травня. Відзначається згідно з Указом Президента від 21 травня 2007 року з метою вшанування пам’яті жертв політичних репресій комуністичного режиму.

Кількість жертв політичних репресій в Україні досі неможливо підрахувати. Десятки тисяч людей було розстріляно, сотні тисяч пройшли в’язниці, заслання, табори, примусово проходили психіатричне лікування.

Постраждали усі верстви українського населення: від наукової та творчої інтелігенції до селян. Радянська влада намагалася приховати сліди своїх злочинів. Місця поховань ставали режимними об’єктами КГБ, місцевість розрівнювали бульдозерами, доступ до відповідних архівів був заборонений. 

«Великий терор» – масштабна кампанія масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 роках з ініціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства.

Чорний список жертв політичних репресій поповнили й роменці: письменник Борис Антоненко-Давидович, письменник та журналіст Осадчий Михайло Григорович, археолог та мистецтвознавець Макаренко Микола Омелянович, а також письменник Майфет Григорій Йосипович.

 Наслідками комуністичного терору 1930-х років в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація.

Цього дня на будинках і спорудах органів державної влади і місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій приспущено Державні Прапора України, обмежено проведення розважальних заходів.

За повідомленням відділу з питань внутрішньої політики