Урочище Сандармох… Ця карельська назва стала одним із синонімів злочинів тоталітарного режиму. За сфабрикованими «справами», без слідства і суду із жовтня 1937 р. до лютого 1938 р. особлива Трійка УНКВС по Ленінградській області прирекла до розстрілу 1825 в’язнів, які відбували покарання на Соловках. Найбільшу групу – 1111 осіб, розстріляли в урочищі Сандармох. Розстріли здійснювалися 27 жовтня, 1-4 листопада 1937 року.
Серед розстріляних були і наші земляки: Василь Волгай, уродженець Ромен, асистент з курсу історії народів СССР у Вологодському педінституті; Георгій Волков, уродженець с. Малі Бубни, екскурсовод Товариства політкаторжан і засланців, проживав у Москві; уродженець Ромен, Пясецький Мирон (Меїр) Фадійович, колишній «меншовик», лікар.
Серед розстріляних 3 листопада 124 ув’язнених були Микола Зеров, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний… Жорстоко розправилися того дня кати ще з одним уродженцем Роменщини – Аркадієм Барбаром.
Народився Аркадій Олексійович у родині українських поміщиків Олексія і Дарини Барбарів у с. Попівщині 1879 року. Після закінчення медичного факультету Київського університету ім. Святого Володимира здобув ступінь доктора медицини, спеціалізувався на внутрішніх хворобах. Під час І-ї світової війни служив полковим лікарем Київського військового госпіталю, Але окрім улюбленої справи, як і значна частина тогочасної української інтелігенції, брав активну участь у політичному житті, був у партії українських соціал-демократів.
З 1918 року його основна і політична діяльність тісно переплітається з долею молодої держави. Під час Гетьманату Барбара призначено віце-директором департаменту здоров’я, а за правління Директорії він стає директором департаменту здоров’я, де докладає багато зусиль для організації служби охорони народного здоров’я. Йому була не байдужа доля пересічних пацієнтів. Він стає одним із працівників Червоного Хреста, що організований в Україні у квітні 1918 року. Лікуючи поранених та хворих на тиф солдат-більшовиків, яких кинуло напризволяще їхнє відступаюче командування перед денікінською навалою, лікар Барбар дотримався клятви Гіппократа; природня інтелігентність та гуманізм переважили політичні погляди.
Після поразки УНР залишився у Києві, де й надалі займався вивченням внутрішніх хвороб на кафедрі Київського медичного інституту. 1922 року доля зводить його з академіком Миколою Стражеско, у якого він працює старшим асистентом. Як один із найкваліфікованіших терапевтів Аркадій Барбар вимушений лікувати партійних та громадських діячів тогочасної України, що пізніше використають проти нього .
Далі він – у комісії Медичної секції ВУАН, де працює над створенням медичного термінологічного словника. Ця робота вимагала високого професіоналізму, знання української мови, а якщо вважати, що це був чи не перший український медичних словник, то й введенню у практику української термінології.
22 березня 1929 р. Аркадія Олексійовича обрано до складу президії Медичної секції ВУАН, яку тоді очолив академік Д. Заболотний. Це було останнє призначення в його успішній діяльності медика-науковця. Вже у серпні цього ж року його та значну частину ВУАНівців заарештували за сфабрикованою справою «ворожої організації» «Спілка визволення України”. Як писали тодішні газети: «медична група СВУ виділялася своєю особливою терористичною люттю». Їх звинуватили у невірному лікуванні пацієнтів-комуністів, що б могло спричинити смерть.
Ярослав Ганіткевич у книзі «Українські лікарі-вчені першої половини 20 століття та їхні наукові школи» писав про перебування лікарів під вартою під час процесу СВУ в Харкові: «Аркадій Олексійович Барбар, прекрасний лікар, великий жартівник, дотепник, заводіяка, співака. У нього був чудовий баритон. Григорій Холодний співав тенором, другим тенором, у сліпого полтавця Товкача (оборона назвала його «в квадраті сліпцем – фізичним і політичним») в тюрмі прорізався високий тенор, і Чехівський (священик з Києва, засуджений і розстріляний енкаведистами в 1937 р.) мав голос. І в загальній камері після суду утворився квартет української професури – заслухаєшся! А пісні, які пісні! Все про велику воленьку та про неволеньку, – їх на неньці Україні ще з часів татарви сліпі кобзарі наспівали на багато-багато прийдешніх поколінь, до страшного суду вистачить».
19 квітня 1930 р. Верховний Суд УРСР засудив А. Барбара за статтею 54/2 та 11 Кримінального кодексу УРСР на 8 років тюремного ув’язнення та 3 роки позбавлення прав.
Покарання він відбував на Соловках, в одному з найжорстокіших таборів ГУЛАГу, де його тримали в одному зі спецізоляторів «Савватьєво». У концтаборі добровільно надавав медичну допомогу як ув’язненим, так і охоронцям, за що був звинувачений у продовженні контрреволюційної діяльності й трибуналом НКВС Ленінградської області (за півроку до закінчення сроку ув’язнення) 9 жовтня 1937 засуджено до смертної кари.
Онучка Аркадія Олексійовича Барбара, Наталія Сергіївна Барбар, люб’язно надала Роменському краєзнавчому музею фотокопії та поділилася родинними переказами про дідуся. Хоча, як у багатьох сім’ях репресованих у радянський час, такі історії мало розповідали дітям. Як говорить пані Наталя, вона дізналася про життя свого предка, коли була студенткою і збиралася у туристичну поїздку до Соловецького монастиря. А пізніше, подробиці сімейної трагедії їй розповів батько вже перед самою смертю 1989 року.
Вона переповіла нам про особисте життя Аркадія Олексійовича. Перший шлюб його був невдалим. Дружина залишила з ним двох синів, Олексія та Юрія, які в майбутньому стали військовими лікарями. Вдруге, Аркадій одружується із Ксенією Поспєловою, лікаркою, у шлюбі з якою народилися дочка Тетяна (померла в дитинстві) та син Сергій.
Натомість, Наталія Сергіївна, хотіла більше б дізнатися про своїх предків, що проживали у с. Попівщині. Можливо, у селі ще залишилися родичі Барбарів чи старожили, які пам’ятають місце, де стояла садиба або покажуть захоронення на місцевому цвинтарі. Цікаві будуть і сільські перекази пов’язані з цією родиною. Якщо хтось може поділитися такою інформацією, просимо звертатися до Роменського краєзнавчого музею.
За повідомленням Роменського краєзнавчого музею
