СЕРЦЕ ГЕРОЯ ЗУПИНИЛОСЬ, АЛЕ ЙОГО ІМ’Я ЖИТИМЕ ВІЧНО: ГРОССУ ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ НАЗАВЖДИ В СТРОЮ

Війна — це біль, який не минає. Вона безжально обриває людські життя, руйнує мрії, залишає порожнечу в родинах і незагойні рани в серці народу. Її найстрашніша ціна — люди, які, не вагаючись, стали на захист рідної землі.

Сьогодні Україна продовжує виборювати своє право на свободу, незалежність і мирне майбутнє. У цій боротьбі народжуються справжні Герої — мужні, сильні духом, віддані своїй державі. Вони віддають найдорожче, щоб наступні покоління могли жити під мирним українським небом. Їхній подвиг назавжди закарбований в історії нашої держави та в пам’яті вдячного народу.

Цього липневого дня Роменська громада з глибоким сумом провела в останню земну дорогу свого Захисника, уродженця села Бобрик — ГРОССУ Олександра Васильовича.

Церемонія прощання із загиблим Воїном відбулась на Алеї Слави. Віддати останню шану Герою прийшли рідні, друзі, побратими, небайдужі мешканці громади, представники громади та духовенства. Присутні схилили голови у скорботі, розділяючи біль непоправної втрати.

Від імені міського голови Олега СТОГНІЯ до присутніх звернулася начальник Управління соціального захисту населення Роменської міської ради Оксана ПАЛЯНИЧКА: «Ворог прийшов на нашу землю, несучи із собою смерть, біль і руйнування. Та замість страху народилася незламність, замінити розпач прийшла рішучість. І серед тих, хто без вагань став на захист України, був наш земляк ГРОССУ Олександр Васильович. Він став на захист рідної землі, розуміючи, що кожен його крок важливий для майбутнього країни. Його рішучість та відданість справі стали прикладом для інших. Він мужньо витримував усі труднощі фронту, без зайвих слів, але з непохитною вірою в перемогу».

Літію за загиблим військовослужбовцем відслужили священнослужителі Православної церкви України. Під супровід оркестру, журливу мелодію «Плине кача» та майоріння синьо-жовтих прапорів провели Героя в останню земну дорогу.

Життя Олександра Васильовича ГРОССУ було сповнене щоденної праці, любові до родини та безмежної відданості своїй Батьківщині.

Народився Олександр ГРОССУ 9 березня 1977 року в селі Синджара Кутузовського району Республіки Молдова. У 1989 році разом із родиною переїхав до України, у село Новомиколаївка Кіровоградської області. Саме тут пройшли його юнацькі роки, тут він закінчив одинадцять класів місцевої школи та зробив перші кроки у доросле життя.

Прагнучи здобути професію, вступив до Новомиргородського зоотехнічного університету, де навчався за спеціальністю «зоотехнік». У 1996 році в житті Олександра сталася одна з найважливіших подій — народився син, який назавжди став найбільшою гордістю, радістю та сенсом його життя.

Після завершення навчання Олександр Васильович працював директором місцевого будинку культури, а згодом — керівником управління сільського господарства ТОВ «ЛАН» у селі Новомиколаївка. З 2007 року працював будівельником в Одесі, сумлінно виконуючи свою справу та здобувши повагу колег.

У 2010 році доля привела його на Роменщину — до села Бобрик, де він створив сім’ю і знайшов свій дім. Рідні та друзі пам’ятають Олександра як доброзичливу, щиру, працьовиту й надзвичайно відповідальну людину. Він мав золоті руки: любив майструвати, власноруч ремонтував будинок, займався зварювальними роботами, завжди знаходив час допомогти близьким. Для нього не існувало чужих проблем — він завжди був готовий підтримати словом і ділом.

Згодом працював у СТОВ «Дружба-Нова» в селі Біловоди, а з 2019 року — будівельником у місті Ромни. Де б не працював, його цінували за відповідальність, сумлінність і людяність.

У травні 2025 року Олександр Васильович був мобілізований до лав Збройних Сил України. Військову підготовку пройшов у Пирятині. Служив такелажником евакуаційного відділення 509-го окремого навчального ремонтно-відновлювального батальйону. Виконував бойові завдання на Харківському напрямку. За сумлінне виконання військового обов’язку був відзначений грамотою командира. Побратими поважали його за мужність, відповідальність, готовність завжди прийти на допомогу та підтримати у найважчі хвилини. Серед військових мав позивний «Молдаван».

Попри всі труднощі війни, Олександр щодня знаходив можливість поспілкуватися з рідними. Він ніколи не розповідав про пережите на фронті, оберігаючи найдорожчих людей від зайвих хвилювань. Його найбільшою мрією було повернутися додому, до своєї родини, щоб жити під мирним українським небом.

Та, на жаль, цим мріям не судилося здійснитися. Сувора війна підірвала здоров’я н  ашого Захисника…

2 липня 2026 року солдат, такелажник евакуаційного відділення 509-го окремого навчального ремонтно-відновлювального батальйону ГРОССУ Олександр Васильович помер у лікарні міста Києва від важкої хвороби.

Воїну назавжди залишилося 49 років…

У скорботі залишилися батьки, дружина, син, брати, сестри, рідні, друзі та всі, хто знав і поважав Олександра ГРОССУ.

Роменська громада схиляє голови у глибокій жалобі, розділяючи біль непоправної втрати разом із родиною Захисника.

Світла пам’ять про Олександра Васильовича назавжди житиме у серцях близьких, побратимів і вдячних земляків.

Вічна шана і слава Захиснику України – ГРОССУ Олександру Васильовичу!

За повідомленням відділу з питань внутрішньої політики